Ліжникарство як унікальне явище вівчарської культури
Ліжник як вовняний виріб на сьогодні є унікальним явищем традиційної культури і в межах України найкраще збережений в Карпатах. Сучасними осередками ліжникарства є Косівщина Івано-Франківської області та Рахівщина Закарпатської. Проте ще десять років тому Буковина могла гордитися тим, що на території її області налагоджене фабричне виготовлення ліжника.
Великий 6-метровий ліжник гуцули гонорово вивішували на жердці чи на бічному сволоку у хаті. Гуцул, коли сідлав коня, ставив під сідло ліжник. Це був виріб, який символізував здоров’я, красу, багатство. І це ще й гонор, коли у хаті багато не тільки подушок, а й ліжників. Та особливо популярним ліжник був як весільний дарунок, чи як казали, весільний дар. Розповідають про такі весілля, коли у дар молодим приносили понад 20 ліжників. Цей виріб був найкращим подарунком для тих, хто приїжджав на Гуцульщину. Традиційно склалося так, що у Яворові кожна дівчина з дитинства переймає секрети ліжникарського ремесла від своїх родичів. Дотримуючись усталених прийомів, водночас кожна з них намагається додати щось своє в розробці орнаментики, кольоровій гамі. Розвинути художні, ткацькі вміння місцевій молоді допомагають вчителі Яворівської школи, – навчального закладу, який здавна підтримує та розвиває художні промисли і мистецькі традиції рідного краю.
Сьогодні кількість традиційних узорів гуцульських ліжників, яких було не більше десятка, за активної участі художників (і українських, і зарубіжних) розширилася до сотень. Це дало підстави назвати цей виріб «Барвистим дивом» і, образно кажучи, «вдихнути» у традиційний для села промисел «нове життя», піднявши конкурентну здатність ліжника на значно вищий рівень і перетворивши його з суто ужиткової речі у справжній витвір мистецтва та своєрідну «візитну картку» не лише Яворова, Гуцульщини, але й всієї України.
Як зіткати ліжник? Спочатку треба вимити зі стриженої вовни шар природного жиру та бруду, який назбирується у шерсті, доки вівця пасеться на луках. Слідом випарюють вовну у гарячій воді, а виполіскують – у холодній річковій. Вовну перебирають, за потреби фарбують, після чого складають по кольорах: від білого до темного. Далі вовну набивають у мішки, роблять кужіль – сировину для прядіння. Потім нитки заправляють у верстат і починають працювати. Звісно, перед цим майстриня малює схему майбутнього ліжника. Якщо в процесі роботи є помилка, виріб розпускають. Після того, як ліжник зітканий, він ще надто об’ємний. По суті, кінцевого свого вигляду він набуває з допомогою гірської води.
Готові вироби майстри зносять до валила на річці – такої собі дерев’яної діжки, через яку проходить частина річкового потоку Він переться, ніби у пральній машині, під великим тиском гірської води. Валило працює як стара пральна машина з центрифугою, тільки воно – повністю з дерева. Взимку це триває 8-9 годин, влітку – чотири. Потік б’є по виробу, штовхає його і штовхає, так ліжник і “сходиться” – стає меншим: під час цього процесу нитки збиваються докупи, ліжник ущільнюється, зменшується у розмірах та набуває міцності. Після валяння треба висушити і вичесати ліжники – от вони і готові.
Кажуть, що у справжнього ліжника особлива енергетика, яка передає силу гір і тепло рук майстрині, а чергування природних кольорів позитивно впливає на зір. Крім того, це карпатське покривало відоме своїми цілющими властивостями в лікуванні радикуліту та простудних захворювань. Щоб позбутися останніх, рекомендують натертися горілкою і роздягненим закутатися у ліжник.
Це унікальне ремесло – карпатське ліжникарство – внесуть до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Дослідження вівчарської культури – частина проєкту «Шлях волоської культури у польсько-українському прикордонні», що реалізує Асоціація “Єврорегіон Карпати – Україна” спільно з Асоціацією промоції і розвитку Підкарпаття “Pro Carpathia” за фінансової підтримки Європейського союзу в рамках Програми транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна 2014-2020.